Це глибока травма, яка залишає слід у всіх вимірах людського життя: фізичному, психічному, соціальному. У нашій службі супроводу ми не просто допомагаємо звільненим адаптуватись. Ми щодня будуємо простір, у якому полонені цю адаптацію взагалі можуть почати. І для цього недостатньо просто бути уважним. Потрібно мати знання, витримку і правильну позицію.
У цій статті ми пояснюємо, чому досвід полону змінює людину назавжди, і що з цього випливає для тих, хто поруч — психологів, медиків, соціальних працівників, командирів, волонтерів і рідних.
Коли ми говоримо «досвід полону», ми не маємо на увазі лише юридичний факт або місце перебування. Ми говоримо про досвід тотального контролю над тілом, часом і волею людини. А тортури —це не лише фізичне насильство, а й систематична практика підкорення особистості.
Тебе кожен день, по два рази на день, б'ють, ще й допити ведуться. - друг Расті в інтерв'ю для Характер.Media.
Відповідно до статті 1 Конвенції ООН проти тортур, катуванням вважається будь-яка дія, яка завдає людині сильного фізичного або морального болю з метою отримання інформації, покарання, залякування або дискримінації, коли це здійснюється державними службовцями або з їх відома.
Полон і катування часто йдуть разом. Але навіть у тих випадках, коли фізичного насильства не було, досвід ізоляції, безпорадності, загрози та очікування небезпеки може мати такі самі наслідки для психіки.
«Ти думаєш "Що? Що? Що з тобою не так?!» - друг «Пако» про відчуття після повернення з полону.
Пережитий досвід — це не просто частина біографії. Він змінює фундаментальні механізми сприйняття себе й світу. Одне з перших, що втрачається в полоні, — це базова довіра до людей та до реальності. Зникає впевненість, що світ загалом безпечний. Це робить звичайну комунікацію ризикованою. Кожна фраза може бути сприйнята як загроза. Кожна людина — як потенційний нападник.
У тих, хто провів у полоні довгий час, може бути порушене сприйняття часу і простору. День і ніч зливаються. Хронологія подій стирається. Це позначається на пам’яті, відчутті «тут і тепер», сприйнятті реальності.
Окрема проблема — повне руйнування особистих, психологічних та тілесних кордонів. Катування — це не просто біль. Це заперечення самої можливості мати «своє». Своє тіло, свій час, свій простір, свій голос. Людина, яка вийшла з полону, може довго не витримувати дотиків, гучних голосів, швидких рухів, зміни теми чи тону в розмові.
Ще один наслідок — тотальне відчуття вразливості й незахищеності. Те, що для інших — звичне середовище, для звільненого з полону — суцільна зона ризику. Це проявляється в поведінці: надмірна обережність, недовіра до авторитетів, жорсткий контроль меж, сильна реакція на спроби впливу.
Звільнені можуть уникати розмов і запитань, відмовлятись брати участь у спільних активностях, мовчати або, навпаки, говорити багато, але поверхнево. Вони можуть проявляти високий рівень недовіри, підозрілість або навіть параноїдальні реакції — це не свідчення їхнього характеру, а природна реакція психіки, що пройшла через системне насильство.
Деякі можуть мати травматичну амнезію: не пам’ятати частини подій або цілеспрямовано їх витісняти. Інші — навпаки — постійно повертатись у пам’яті до одного епізоду. Це нормально. І одне, і інше — це частина психічного захисту.
Варто розуміти: будь-яка людина, яка має владу чи силу (навіть психолог, лікар або керівник), може несвідомо викликати асоціацію з катом. Це створює особливу складність для комунікації — і накладає додаткову відповідальність.
Співчуття — це не лише емоція. Це навичка, яку потрібно тренувати. Інакше ви або почнете уникати болю людини, або «завалитесь» у неї своїм співстражданням.
Фахівець повинен володіти професійною витримкою: бути поряд із болем, але не зливатися з ним. Бути уважним — але не цікавитись особисто. Давати опору — але не перетворюватись на рятівника.
Це неможливо без усвідомлення своїх власних цінностей, упереджень і слабкостей. І без підтримки: колег, супервізій, особистої терапії. Людина, яка працює із постраждалими від катувань, також потребує захисту — від вигорання, від втоми співчуття, від емоційної глухоти.
Полонені українці, які повернулись з полону, повертаються не в «мирне життя». Вони повертаються в реальність.
У тебе всередині пустота максимальна. Ти виходиш, але ти розумієш, що ти залишився там. І я не знаю чи пройде це відчуття. Але я з ними ще там.- Южний про свої відчуття після повернення з полону.
Цей досвід часто незрозумілий іншим, а сама людина — змінена назавжди. І те, як ми будемо говорити з нею, працювати поруч із нею, організовувати для неї простір — вирішує, чи стане це повернення початком нового життя, чи продовженням полону.
Докладніше про психологічну підтримку читайте в нашій статті.
