Позивний «Скрипач» відомий у підрозділі давно — він служить у складі «Азову» з перших років російсько-української війни. Пройшов найгарячіші точки, зокрема Маріуполь, де виконував бойові завдання в оточенні. Потрапив у полон, пережив кілька місяців фізичного та психологічного тиску. Зараз — на реабілітації після поранень і наслідків полону.Але ця історія — не лише про нього. «Скрипач» — батько. Його четверо синів уже на фронті. Донька — готується до вступу на військову службу. Це — ціла родина, яка свідомо зробила свій вибір бути в лавах захисників.Попри це, чоловік наголошує: ніколи не змушував дітей обирати військовий шлях. Не переконував, не спонукав, не будував очікувань.
«Я просто був поряд, — каже він. — Вони бачили, як я живу. І зробили свої висновки».
Це рішення кожного з них — особисте. Проте воно було сформоване у родині, де служба не була темою «для окремої розмови», а частиною щоденної реальності.
Після 24 лютого 2022 року багато українських родин опинились у схожій ситуації — коли батьки й діти разом ідуть служити. У «Азові» є цілі родини, які виконують завдання пліч-о-пліч. Це не виняток, а нова норма для суспільства, яке перебудовується у воєнний час. У випадку «Скрипача» це відображення головного: довіри й прикладу. Не слів, а дій.Він не забороняв, навіть коли було страшно. Не утримував, навіть коли знав, що це може вартувати життя. Бути поруч і прийняти вибір дитини — така форма відповідальності не менш складна, ніж сама служба.
День батька в Україні часто сприймається як другорядне свято. Але для військових родин — це ще одна нагода сказати просте: ми є. Ми поруч. І ми тримаємося разом. «Скрипач» не ставився до батьківства як до ролі, яка вимагає виховувати. Для нього це було про інше — бути на своєму місці, бути чесним із собою, і не ховати правду від дітей. Його приклад — це не виняток. Це тиха, але потужна форма впливу. Та, яка не кричить. Але формує характер. І саме завдяки таким батькам тримається фронт. І країна.
